Presentamos una muestra de la poeta ucraniana Halyna Kruk (Lviv, 30 de noviembre de 1974). Poeta, traductora y crítica literaria. Es poeta Versópolis. Estudió en la Universidad de Lviv, donde obtuvo el doctorado en literatura ucraniana en 2001 y donde es también profesora de estudios literarios con línea de investigación centrada en la literatura medieval de Ucrania. Sus dos primeros poemarios se publicaron en 1997: Mandry u Poshukakh Domu (Viajes en busca del hogar) y Slidy na Pisku (Huellas en la arena). También escribe poesía y narrativa infantil. Sus libros para niños se han traducido a 15 idiomas, y algunos de sus poemas han sido traducidos al alemán y al ruso. Su obra también ha sido incluida en varias antologías y traduce obras de otros escritores del polaco al ucraniano. Ha merecido los premios Ptyvitannia Zhyttia y Granoslov. En 2003, recibió la Beca Gaude Polonia del Ministerio de Cultura de ese país. Ese mismo año, ganó el concurso internacional de libros infantiles Paso a Paso. Ha participado en el programa del Centro Báltico para Escritores y Traductores. Las presentes traducciones son de Mario Bojórquez.
поети не мають статі
лише недолугі випуклини слів на тілі,
як вторинні статеві ознаки
багаторічний заріст вражень,
яких ніяк не вдається виповісти
зголити його чи лишити для шарму?
бородатий Гемінґвей упольовує свою смерть –
ліниву левицю у заламаній траєкторії польоту
вона падає на нього стрімко і важко,
як тропічна злива після довгої посухи
скільки ж він мусив чекати її,
спраглий, зачаєний,
годуючи власною кров’ю москітів буденності?!
зрештою, хто кого мусить чекати
в цьому неписаному кодексі екзистенції,
хто кого упольовує?
поети не мають статі
гермафродити самотності
незрозуміло прагнучи щоразу іншого Іншого,
народжують в муках тільки самих себе,
вкотре повторених
повторення повторення
repeatе please
повторення повторення
як вирватися із цих хула-хупів тілесної визначеності?
погоджуючи в собі відмінності
згладжуючи геніталії
все буде гладко, Гемінґвею,
без жодної зачіпки
перейдено останні рубікони самоідентифікації
розрубано гордієві вузли взаємних зобов’язань
відпущено згори сізіфів камінь життя
геніальність не має статі
лише роз’ятрене від крику горло
поміж ногами
(Depilación brasileña)
Los poetas no tienen género
sólo palabras tenues grabadas en su carne
como caracteres sexuales secundarios,
un cúmulo de impresiones de muchos años
que nunca se expresa plenamente,
¿rasurarlo o dejar crecer el vello para proyectar su fascinación?
El barbudo Hemingway persigue a su muerte;
una leona perezosa en una trayectoria de vuelo interrumpida
se abalanza sobre él veloz y pesadamente
como lluvia tropical tras una larga sequía,
cuánto tiempo tuvo que esperarla
oculto, ansiando,
¡alimentando a los mosquitos de la rutina con su propia sangre!
Después de todo, ¿quién tiene que esperar a quién
en este código no escrito de la existencia?
¿quién caza a quién?
Los poetas no tienen género
hermafroditas de la soledad
incomprensiblemente deseando cada vez al otro, al Otro,
en la tortura dando a luz sólo a sí mismos
son
repetidos,
una repetición de una repetición
Repita, por favor
una repetición de una repetición,
¿Cómo se escapa uno de estos hula-hulas de cuerpos?
Reconciliando estas diferencias dentro de uno mismo.
Suavizando los genitales,
Todo irá sobre ruedas, Hemingway,
sin obstáculos,
se cruzan los últimos límites de la autoidentificación,
se tallan los nudos gordianos de las obligaciones mutuas,
la piedra de la vida de Sísifo es empujada desde la cima.
El genio no tiene género
sólo una garganta en carne viva de tanto gritar
entre las piernas
*
вона ніколи не стане для них кумиром
навіть якщо зіпнеться на найвищу вершину
і в книзі рекордів
їй присвятять окремий рядок
навіть якщо захоплені домогосподарки
впізнаватимуть її в супермаркетах
і вона розписуватиметься
на їх зімнутих списках продуктів
у власному невмінні жити в їхньому світі
може тому вона не стане для них кумиром
їй бракує драйву –
цього цілеспрямованого вештання крові по жилах,
вона не вміє відчути, де тонко і рветься
паперова завіса реальності,
за якою заховано всю цю брудну механіку,
всі ці тельбухи справжніх мотивів
безуспішно
у своєму визнанні, як у вигнанні –
де скрізь чужина і ніхто не розуміє її мови,
і за іронією долі
всі більш-менш щирі слова
зводяться до пропозицій інтиму
ба, навіть якщо вони колись понесуть її на руках –
то тільки в останню дорогу
для неї тоді це не матиме жодного значення,
зрештою, як і нині,
коли їй знову (вкотре!) не вдалося
схопити бога за синю бороду
*
Ella nunca se convertirá en su ídolo
aunque llegue a la cima más alta
y en el libro de los récords
le dediquen una línea aparte
aunque amas de casa enamoradas
la reconozcan en los supermercados
y ella firme
sus listas de la compra arrugadas
reconociendo su incapacidad para vivir en su mundo
quizás por eso no se convertirá en su ídolo
además, le falta el empuje,
ese ritmo acalorado de la sangre por las venas
no puede sentir dónde está la delgada realidad
desgarros de la cortina de papel
tras los cuales se esconden todos estos sucios mecanismos
todas estas entrañas de motivos verdaderos –
sin éxito
en su exaltación como en su exilio –
por todas partes tierra extranjera y su idioma que nadie entiende
y por un giro del destino
todas las palabras más o menos sinceras
conducen a una propuesta de intimidad
pero aunque la lleven en brazos algún día
sólo será en su viaje final
y por lo tanto no significará nada para ella
al final, igual que hoy
cuando otra vez (¡una vez más!) no logró
atrapar a Dios por su barba azul
Психоаналіз
Галко, сонце, не стій над душею,
і так того світла катма
життя прекрасне,
та мусить рано чи пізно скінчитись
на кушетці між Фройдом й Лаканом
Галко, остання війна
виганя з наших тіл дітей, жінок і старих,
як біса – молитва
після неї – нічого страшного
вона – вакцинація від
слинявого пафосу миру,
безпечного сексу націй
слухай, Галко,
у світі вже стільки мільйонів померло на СНІД,
більше, ніж в останній війні
а ми з тобою живі – і це щось таки значить!..
після довгих розлук відвикаєм від ніжності і
все стається зазвичай так швидко і передчасно
що ж – happy end у житті,
як і в цій неостанній війні,
штука малоймовірна
хоч по правді кажу тобі, Галко, повір –
життя прекрасне…
PSICOANÁLISIS
Análisis
Halka, mi sol, no bloquees la luz
que apenas es tal como es,
la vida es bella
pero tarde o temprano debe terminar
en un diván entre Freud y Lacan
Halka, la última guerra exorcizó
a mujeres, niños y ancianos de nuestros cuerpos
como la oración exorcizó al diablo,
lo que siguió no fue nada que temer
fue una vacuna contra
el sentimentalismo de la paz
y el sexo seguro de las naciones,
escucha, Halka, millones ya han muerto de SIDA.
Más que en la última guerra
pero tú y yo estamos vivos – esto tiene que significar algo,
después de largas separaciones nos alejamos de la ternura
y todo se vuelve hábito, rápido y ansioso,
así que un final feliz en la vida, como en esta, no en la última guerra,
es difícil de imaginar
pero te digo la verdad, Halka, créeme –
la vida es bella…
Шансон на два куплети і програш
два куплети і програш
карусель
проминання non-stop
щокола назавше комусь зачиняються двері
з іржавим іржанням
безногі конячки пориваються в прерії –
наввипередки
два куплети і програш
ловлячи витрішки
два куплети і програш
здоганяючи зад попереду
простягни мені руку
кинь мені ласо погляду
хто ж нас зробив такими безнадійно далекими?
хто ж нас задумав такими без шансів програшними
на цій платівці заїждженій
– два куплети і програш –
де навіть любов залишає лише подряпини?
CANCIÓN EN DOS COPLAS Y UN ESTRIBILLO
Шансон на два куплети і програш
Dos coplas y un estribillo
un carrusel
de paso incesante
en cada curva se nos cierra una puerta más
con un relincho oxidado
caballos sin patas se adentran en la pradera –
corriendo
dos coplas y un estribillo
ojos abiertos
dos coplas y un estribillo
alcanzándome de atrás hacia adelante
extiéndeme la mano
lánzame el lazo de la mirada
que nos hizo tan irremediablemente distantes
que nos concibió como perdedores tan irreparables
en este disco tan escuchado
– dos coplas y un estribillo –
donde incluso el amor sólo deja rasguños
*
Голомозий сусідський хлопчак із дитинства твого
так і не виріс,
незважаючи на час,
що несе нас все далі і далі від тих берегів.
Його голова, стрижена на літо довоєнною машинкою,
не вкрилася знову м’якими каштановими кучерями.
Ні, він не втопився,
поблизу ж не було глибокої ріки,
хіба що час, який мляво тече, підмиваючи береги.
Його мати, забувшись, часто виходила на поріг
кликати його із веселих хлоп’ячих забав,
з яких так важко вчасно повернутися додому, –
і він не повертався.
Навіть уночі.
Навіть узимку.
Навіть коли ти зовсім виросла і помітила раптом,
що твій син називається так само…
(Sin título)
El niño rapado que conociste de niño
nunca creció,
a pesar del tiempo
llevándote al resto de tu ser
cada vez más lejos de aquellas antiguas riberas.
Sus rizos castaños como el barro
cortados para el verano
con una tosca navaja de antes de la guerra
nunca volvieron a crecer.
¿Pero cómo pudo ahogarse?
El río que conocías entonces no era lo suficientemente profundo.
Fue después que la lenta erosión
esculpió salientes.
Su madre, olvidándose, salía al porche
y lo llamaba: un niño que estaba haciéndose loco,
divirtiéndose demasiado como para volver a casa.
No volvía a casa
ni al anochecer,
ni en invierno.
Incluso cuando tú, ya adulto, te das cuenta
de que tu hijo lleva el nombre del niño rapado.
*
до пори до часу
не даєш мені бачити двох гадюк у високій траві
за пару кроків від місця, де ми всілися перепочити,
безпечні, з маленькими дітьми і великими планами на майбутнє
до пори до часу
не даєш мені бачити відходу моїх близьких,
як розгладжуються їхні до болю знайомі мімічні зморшки,
як застигать і чужіють їхні тіла.
до пори до часу мовби бережеш мене
для чогось іншого, більшого, страшнішого,
із чим не можна жити, без чого не можна померти
Por el momento
(Sin título)
Por el momento
No me dejas ver dos víboras en la hierba alta
a un par de pasos del lugar donde nos detuvimos a descansar
con nuestros hijos pequeños, despreocupados, hablando de nuestros grandes planes para el futuro
Por el momento
No me dejas ver a mis parientes preparándose para morir,
sus dolorosamente familiares arrugas mímicas alisándose, sus cuerpos endureciéndose
Por el momento pareces salvarme
para algo más, algo más grande, más terrible,
algo con lo que no puedes vivir, o morir sin él
бомбосховище
сниться мені бомбосховище на околиці пам’яті,
останнє вціліле зі шкільних уроків воєнки
– більше війни не буде, – казала нам вчителька,
але кожен із вас, діти, мусить затямити:
у разі ядерного вибуху,
застосування зброї масового враження
чи іншого казусу
слід спускатися в бомбосховище, уникаючи паніки,
брати лише необхідне, нічого зайвого:
теплі речі, якби війна затягнулась до холоду –
в бомбосховищі, знаєте, діти, не вмикають опалення
– а хіба там і без того не буде гаряче? –
кидав хтось із задньої парти дотепну репліку
– а тебе, Гриновець, взагалі не відомо чи пустять ще,
всім не вистачить місця,
запаси води та харчів обмежені…
вже знаю:
при тому армагедоні не вдасться уникнути паніки
скількох буде затоптано
при вході до останнього бомбосховища?
не уявляю, як ти, Боже, робитимеш вибірку –
кожен десятитисячний?
кожен мільйонний?
а похибка?
вірю, що обійдеться без дискримінації
за статтю, расою, віросповіданням
хочеться вірити…
скільки ковтків повітря кожному з них вистачить,
доки вони чекатимуть свого deus ex machina…
– кожен клас, – казала нам вчителька, –
тримається свого наставника,
і ще раз повторюю – не ганяти в проходах між нарами,
мати при собі в нагрудній кишені бірочку з іменем,
написану каліграфічним,
а не таким, як у тебе, Федечко, почерком…
навіщо? – дивуюся досі
напевно, для того, щоб ангели,
які виноситимуть душі (бо ніхто ж насправді не виживе)
щоб ангели в білих одежах з червоним хрестом
(і півмісяцем?)
щоб ангели знали, як до тебе, малий, звертатися…
Refugio antiaéreo
бомбосховище
Sueño con un refugio antiaéreo en los albores de mi memoria,
el único vestigio de las clases de entrenamiento militar en la escuela.
“No habrá más guerras”, nos dijo el profesor.
“Pero cada uno de ustedes debe tener en cuenta lo siguiente:
en caso de una explosión nuclear,
o si se utilizan armas de destrucción masiva,
o si ocurre cualquier otro percance,
deben ir al refugio evitando el pánico,
llevando sólo lo necesario y nada más;
necesitarán ropa de abrigo si la guerra se alarga hasta el invierno:
no hay calefacción en el refugio, ¿saben?”
“¿No hará calor allí de todas formas?”, se escuchó un comentario ingenioso
desde la última fila. En cuanto a usted, Maestro Grinovets, nadie sabe si lo dejarán entrar.
No habrá espacio para todos;
los suministros de comida y agua serán limitados…
Estoy seguro de que
En tiempos de Armagedón, la ansiedad es inevitable.
¿Cuántas personas serán pisoteadas en el último refugio antiaéreo?
No me imagino cómo tomará Dios una decisión…
¿Una entre diez mil?
¿Una entre un millón?
¿Y qué hay de los errores aritméticos?
Espero que no se discrimine a la gente
por su sexo, raza o religión;
Quiero creer que…
¿Cuántas bocanadas de aire les bastarán
hasta que aparezca el deus ex machina?
“Cada clase sigue a su mentor”,
nos dijo el profesor.
“Y repito,
nada de correr por los pasillos entre las literas.
Deberían guardar sus etiquetas con sus nombres en los bolsillos del pecho.
Los nombres deben escribirse con pulcritud;
tu letra no sirve, Fedechko…
¿Para qué etiquetas? —Yo también me lo pregunto…
Quizás sean
para los ángeles
que se llevarán las almas
(porque nadie sobrevivirá),
para los ángeles con vestiduras blancas bordadas con cruces rojas
(¿y medialunas rojas?)
para los ángeles, para que sepan cómo dirigirse a ti, mi pequeña…
*
сентиментальна історія: він любить її, а вона – його
і це так незвично у світі, далекому від симетрії
острів посеред моря, а моря того – огого
хвилі їм лижуть руки і рукави нею плетених свЕтрів.
що робити з любов’ю, коли вона заходить в зеніт
двоє дорослих людей зі своїми мухами й левами.
жоден із нас не острів, а цілий загублений світ,
із кручами та покрученими
на прибережних пісках деревами.
все що не кинеш у воду, з часом піде на дно –
віри гірчичне зерно, глузду камінь наріжний
а любов – іде по воді, їй одне в голові:
він вона воно
і бог її – ніжність
(Sin título)
Una historia sentimental: él la ama, y ella lo ama.
Es tan inusual en el mundo estar lejos de la simetría.
La isla está en el mar y hay bastante mar alrededor.
Las olas lamen sus manos.
y las mangas de los suéteres tejidos por ella.
Qué hacer con el amor cuando llega al cenit.
Dos adultos con sus moscas y leones.
Ninguno de nosotros es una isla, sino un mundo perdido,
con acantilados y árboles, arrugados sobre las arenas costeras.
Todo lo que arrojes al agua se hundirá con el tiempo.
Grano de mostaza de la fe, la piedra angular del sentido.
Y el amor es caminar sobre el agua,
teniendo una sola cosa en su cabeza: él, ella, ello.
Y su Dios es la ternura.
*
багато речей зникає швидше,
ніж ми встигаємо їх помітити
багато чого взагалі не з’являється
у нашому полі зору,
як той чоловічок, якого маєш розстріляти
у недільному тирі в парку культури та відпочинку
років так зо двадцять тому
доки я встигаю прицілитися
він уже давно не вигулькує
хто вбив чоловічка для розстрілу
тою маленькою шротиною
тою двостволкою з кривою люфою?
хто встиг його зауважити?
кому вдалося пристрілятися
за тих кілька швидкоплинних літніх неділь,
з яких уже майже все в минулому?..
Muchas cosas desaparecen
(Sin título)
Muchas cosas desaparecen
antes de que las notemos
Muchas cosas no aparecen
a nuestra vista en absoluto
como el hombrecito al que solíamos disparar
hace veinte años
en el campo de tiro dominical del parque
para cuando apunté
ya no era visible
¿Quién mató al condenado
con esa bala diminuta
del arma de dos cañones curvos?
¿Quién lo vio justo a tiempo?
¿Quién logró localizarlo
en unos fugaces
domingos de verano,
casi todos olvidados?
*
коли засинаю в обіймах твоїх ще потойбік Синаю
коли за синами твоїми
сини їх
в сипучих пісках
століть
осідають все нижче і нижче
і навіть
нікому не сняться уже
захисти мене від
самотніх пробуджень
у дні розчереплені навпіл
де все видається лиш виплодом сніння і скніння
у світі без тіней
де навіть Земля без коріння
перекотиполем тікає за обрій горбатий
загублений Господи мій
невіднайдений раю
із віком щоночі, то більше безсоння
а надто –
облич
наче маю їх всіх поіменно згадати
коли засинаю…
Mientras me duermo en tus brazos
(Sin título)
Mientras me duermo en tus brazos, aún a este lado del Sinaí,
mientras tus hijos,
seguidos por sus hijos,
se hunden en la arena suelta
del tiempo,
hundiéndose cada vez más,
para que nadie los vea en sueños.
Sálvame de los
despertares solitarios,
en las noches de días desgarrados,
cuando todo parece soñador y lúgubre,
en el mundo sin sombras,
donde incluso la tierra se desarraiga,
y como una planta rodante escapa más allá del horizonte torcido,
mi Señor abandonado,
mi paraíso que no pude encontrar,
con la edad llega el insomnio,
y aparecen muchos
rostros,
como si debiera nombrarlos a todos,
antes de dormirme.
*
чотири місяці поспіль ішли дощі
витоптуючи посіви збиваючи садовину
йшли як новобранці,
старанно поливали придорожні кущі,
затягували, як могли, свій похід на чужу війну.
і ніхто з нас не знав,
де насправді знаходиться зона бойових дій
і не уявляв реальних масштабів втрат.
та для підняття духу до нас прибилась жінка на ім’я надія,
яка взагалі не збиралася помирати.
у кожного чоловіка, повторювала, своя персональна війна
і нагріта зброя в руках,
за яку він готовий триматись до скону,
а перемога – їй все одно з ким
вона як курва вона
не належить нікому
і ми слухали, як у горлі її перекочуються громи,
коли вона нам співала свої дивні похідні й колискові,
і в кожній краплі її дезинфікуючої слини
була отрута любові
бо в кожної жінки, казала вона, буває така любов,
яка ставить її на коліна, засовує дуло до рота
і – не вбиває. І тоді йдуть крізь неї дощі,
за ротою рота
і вимиває кров…
Una mujer llamada Esperanza
жінка на ім’я надія
Llovió durante cuatro meses seguidos
derribando cosechas, pisoteando huertos
Llegaron como nuevos reclutas
regando diligentemente mientras podían los arbustos del camino
para frenar su marcha hacia una guerra extranjera
y ninguno de nosotros sabía
dónde estaba realmente la zona de guerra
nadie comprendía la verdadera magnitud de las pérdidas
cuando una mujer llamada Esperanza vino a animarnos
no tenía intención de morir
Cada persona, nos dijo, lleva su propia guerra
y un arma
a la que se aferrarán hasta el final,
y la victoria es una puta; no le importa dónde se encuentre
pertenece a cualquiera
y escuchamos un trueno salir de su garganta
mientras nos cantaba extraños ejercicios de marcha y canciones de cuna
cada gota de su saliva un bálsamo
que contiene el veneno del amor
porque toda mujer, advirtió, conoce este tipo de Amor
que la abate, le mete el cañón de una pistola en la boca
y no la mata: Después, la lluvia la atraviesa,
tropa tras tropa
diluyendo la sangre
*
хтось стоїть між тобою і смертю, але, хтозна,
наскільки ще її стане — серце
опиняєшся в місці і часі, де так важливо
щоб хтось за тебе молився
хоча б подумки, хоча б своїми словами,
не складаючи руки в молитві
відриваючи хвостики полуниці, тільки-но з грядки,
згадуючи, як сварила тебе малого,
що товчешся по ягодах, не даєш їм дозріти
шепоче: смерте, він ще не дозрів, він такий ще зелений,
у його житті не було ще нічого
солодшого за ту нехитру немиту полуницю
благає: не клади його, Боже, скраю,
не сип його градом, Боже,
я ж навіть не знаю,як той град виглядає, сину,
я ж навіть не можу собі тої війни уявити!..
La madre
(Mamá)
Alguien se interpone entre tú y la muerte, pero
quién sabe cuánto más podrá soportar mi corazón.
Donde estás, es tan importante.
Alguien reza por ti
incluso con sus propias palabras
aunque no se arrodille ni junte las manos
arrancando los tallos de las fresas del huerto.
Recuerdo cómo te reprendí de pequeño
por aplastar las fresas antes de que maduraran.
Mi corazón susurra: Muerte, aún no ha madurado.
Todavía está verde, nada en su vida ha sido
más dulce que las fresas sin lavar.
Te lo ruego: oh, Dios, no lo pongas al frente,
por favor, no le tires misiles encima, oh, Dios.
Ni siquiera sé cómo es un misil,
hijo mío, no puedo imaginarme la guerra ni aun para mí misma.
*
роблю із мухи слона
воджу його скрізь за собою
сірого великого незручного
показую його всім, вибачаюся:
– він не такий уже й великий,
не бійтеся, він не вкусить,
мені не було його з ким залишити вдома,
це мій, я його сама зробила.
роблю із мухи слона,
хоч могла би, напевно, освоїти інші форми –
компактніші, приємніші,
за які не треба було б перепрошувати,
але що тут ще зробиш?!
можна було б, звичайно, не з мухи,
а з якогось благороднішого матеріалу,
слон заслуговує на більше,
жоден слон апріорі не бачить себе у мусі.
– яка муха тебе вкусила? – питаєш, –
навіщо тобі вся ця незрозуміла творчість?
– не знаю, – кажу, – не можу відмовити собі
і слонові в можливості
бути
(Sin título)
Hago un elefante con una mosca.
Lo llevo por todas partes.
Grande, gris, incómodo.
Presúmelo, discúlpalo:
–No es tan grande.
–No te preocupes, no morderá.
–No hay nadie en casa que pueda cuidar de un elefante.
–Es mío, lo hice yo misma.
Hago un elefante con una mosca,
aunque quizás podría practicar con otras formas,
más armoniosas, más compactas,
que no requieren disculpas, ¡pero qué le vamos a hacer!
Me vendría bien un material más noble en lugar de una mosca.
Un elefante se merece algo mejor.
Ningún elefante, a priori, se ve a sí mismo como una mosca.
–¿Qué mosca te picó? –preguntas–
¿Para qué necesitas toda esta creatividad incomprensible? –
No sé, – digo –
No puedo negarnos a un elefante y a mí
la oportunidad de existir.
